СТОРІНКИ ЛІТОПИСУ ШКОЛИ

    7 жовтня 1862 року  складено приходський договір про школу. Прихожани зобов'язались давати 100 карбованців на утримання вчителя, побудували будинок для школи.

    Спочатку відвели під школу будинок причетника.

    Наступних п'ять років школа переходила з місця на місце: була в економії в двох хатах селян, а потім в побудованому будинку з двох кімнат і сіней.

    Досить цікаві факти наведені в журналі «Киевские епархиальные ведомости» за 1868 г.

    1862-1863 н.р. в школі навчалось 26 хлопчиків і одна дівчинка.

    1863-1864 н.р. – 30 хлопчиків .

    1864-1865 н.р. – 30 хлопчиків і 6 дівчаток

    1866-1867 н.р. – 18 хлопчиків і 2 дівчинки.

    1867-1868 н.р. – 20 хлопчиків.

    З інших джерел ми дізнаємось, що до 1917 року в селі була церковно-приходська школа, яку відвідували 15-28 дітей. В основному навчання проводив священик. Людська пам'ять зберегла ім'я першого вчителя – Паламарчук Гордій.

    У 1919 році вже було два класи по 14-13 учнів. Навчались у старій поповій хаті.

    1920-1921 рік – школа перемістилася в громадську хату, в якій було 4 класи, 2 комплекти – всього 45 учнів. Їх навчали 2 вчителі: Котик Прокіп Пилипович і Кравченко Дмитро Пантелеймонович.

    В 1921 році відкрився при школі 5 клас, але за браком фахівців-учителів 5 клас був закритий і учні, які виявили бажання навчатись відвідували П’ятигорську та Черепинську школи. Вчителями на той час в Ненадисі були: Вахоцький Іван Петрович, Германець Микола Карпович.

    В 1922 році під шкільне приміщення стали використовувати колишній панський будинок пана Змигородського. В цьому приміщенні школа знаходилась до 1967 року.

    Навчальна й матеріальна база школи була вкрай не задовільною. Асигнування на освіту були мізерні.

    Наприклад, вчитель Герасимчук Іван Петрович (пізніше репресований) в 1926-1927 роках в місяць одержував 37 карбованців. Парт в школі не було, сиділи діти за довгими столами на козлах та довгих лавках, писали на грифельних дошках, зошитів майже не було, а підручник був лише у вчителя. Вчителями працювали ті, хто закінчив 7 класів і мали дореволюційну підготовку.

    В  1924 році була видана постанова Наркома освіти про створення школи підлітків, переростків, що не навчалися внаслідок громадянської війни та розрухи в країні. Така школа була і в нас.

    Труд вчителя – подвиг... Так згадує свої перші роки педагогічної праці Боханевич Катерина Пилипівна.

    Так, нелегко, ой, як нелегко, вести маленьку людину у світ науки відкрити їй прекрасні таємниці, без яких не можна стати господарем землі. Ніколи не забуваєш про те, як складно прищепити новачкові азбучні істини. І допізна засиджуєшся над зошитами своїх вихованців.

    А вчитель – де б він не жив і не працював він не лише вчитель, а друг і наставник, громадський діяч, особливо відповідальний за все, що робиться навкруги. А що робилося в країні в 1928 р?

    Відбудова господарства, створення колгоспів, боротьба з не писемністю. Непривітно дивилися на нас вчителів куркулі та їх прибічники, адже це їм було не до душі, зате своїми думами, образами тягнулися до школи селяни, бо всі вони хотіли, щоб їхні діти вчилися розуму і добру, розуміли, що без цього вже не можна буде жити. І вчителі вчили, віддавали тепло своєї душі, знання, які набули, досвід життя. Навчання в школі проводилось у дві зміни, працювали деякі класи на «самоокупівлі».

    «Жалованіє» своє жалюгідне одержували переважно продуктами харчування від двору. Коли діти йшли додому, їх місце займали дорослі. Всі тягнулись до знань, як рослина до світла.

    Тут працював лікнеп. А після ще потрібно було ходити по домівках селян вести роз'яснювальну роботу про перевагу колективного господарства над одноосібним, читали лекції в клубі.

    В 1929 р в селі було організовано колгосп.

    Завирувало життя, налагоджувались справи в школі. Стало в більшій кількості книг, паперу. Так, клопітка, нелегка професія вчителя, але е в ній світла, вдячна сторона. Адже праця педагога розтікається в думках сотень, тисяч дітей і повертається суспільству через роки – працею, енергією, сумлінням, подвигом колишніх вихованців.

    В 1930-1933 роках в 1-4 класах навчалося 64-70 учнів. Піонервожатою в цей час працювала Паламарчук Єлизавета Корніївна. Піонери були розподілені по ланках кожна ланка мала свій червоний галстук, вручений райкомом комсомолу. Члени ланки носили галстук по черзі, і це вважалося за велику честь і заслугу..

    У ці ж тридцяті роки школа переживала неабиякі труднощі, не вистачало підручників, канцприладдя, в країні панував голод. Вчителями працювали ті, хто закінчив 7 класів і курси, помітна була плинність учительських кадрів. Молодими вчителями працювали: Кладницька О., Руденко О., Костичук, Назарчук, Михальченко Г.

    У 1933-34рр. школа була з початкової реорганізована в неповну середню. Першими випускниками були: Сліпенчук Костянтин Прокопович – Герой Радянського Союзу, Панчук Іван Григорович – механізатор, Цовбун Ганна Іванівна – учасник оборони Ленінграда, вчителька української мови і літератури, Врублевський Онуфрій – партизан, загинув у тилу ворога в 1943 році.

    У передвоєнні роки зріс контингент учнів, поліпшилась матеріальна база школи. Директором школи працював Погорілий В.Т., згодом Параскевич М.Г. (загинув у 1944 році). Вчителями були: Татієвський, Кошарівський, Гончарук  Г.М., Жуковська О.В., Жулінська К.К., Сінькевич Ф.В.

    Вже в 1936-37 н.р. випускниками школи стали 23 учні.

    Школа розпочала функціонувати стабільно, та розпочалася Велика Вітчизняна війна. В січні 1944 року наше село було звільнене від тимчасової німецької окупації чехословацькою  дивізією генерала Свободи. І вже 10 січня 1944 року

5 Февраля 2010

(0|0)